Не падай духом

Не падай духом, коли відходить або переривається внутрішній мир

Часто тим, хто йде Божим шляхом, трапляється відчувати, як відходить і переривається в них святий мир, солодке внутрішнє уса­мітнення і люба свобода, а деколи від рухів серця підіймається така курява, що й не видно дороги, по якій треба йти. Коли й тобі випаде відчути щось подібне, то знай, що таке допускає тобі Бог для твого блага. Це і є та боротьба, за яку святі увінчалися світлими вінцями. Стій же мужньо, згадуючи це під час випробування. Водночас, як і при всякому іншому смутку, глянувши на Господа, говори Йому від щирого серця: «Господи, Боже мій! Поглянь на Твого раба, й нехай буде на мені Твоя воля. Знаю і визнаю, що істи­на Твоїх слів тверда та обіти Твої правдиві. І на них уповаю й стою я, не хитаючись на Твоєму шляху». Блаженна та душа, яка віддає себе таким чином Господу щоразу, як відчуває смуток і скорботу! І якщо, незважаючи на це, боротьба вперто продовжується, і ти не можеш так швидко, як би хотілося, узгодити свою волю з Божою волею, то не тужи й не падай духом, а продовжуй віддавати себе Богові, щиро схилившись перед Його постановами, й цим перемо­жеш. Пригадай, яку боротьбу мав Христос у Гетсиманському саду, коли Він, як чоловік, жахаючись смерті, взивав: «Отче Мій, якщо можливо, нехай мине ця чаша Мене»; а потім, віддавшись у Божі ру­ки, повною і свобідною волею в глибокому смиренні сказав: «Однак не як Я бажаю, а лише — як Ти» (Мт. 26, 39).

Коли перебуваєш у важкому стані, не роби жодного кроку, не піднісши спочатку своїх очей до розіп'ятого на хресті Господа. Там побачиш напис великими літерами, як тобі слід поводитись під час скорботи. Спиши це звідти на себе самого не буквами, а своїми дія­ми, тобто, якщо відчуєш шум самолюбивого жалю, не слухай його й через слабкість не сходи з хреста, але вдайся до молитви та терпи зі смиренням, намагаючись перемогти свою волю, й твердо заба­жати нехай буде на тобі Божа воля. Якщо з таким плодом відійдеш від молитви, то радій і святкуй. Якщо не досягнеш цього, то душа твоя залишиться пісною, не покуштувавши властивої їй їжі. Вправляйся, аби ніщо, навіть на короткий час, не вселялося в твою душу, крім єдиного Бога. Ні про що не журись і нічим не засмучуйся Не звертай очей своїх на лукавства інших і на погані їх вчинки, але будь як мале дитя, яке, за своєю добротою, не помічає їх і минає без шкоди.

Не треба бентежитися зменшенням духовних почуттів та іншими внутрішніми

спокусами

Хоч у сьомій главі я вже говорив про сухість, охолодження та засмучення серця, які відчуває душа від цього, зараз, однак, ще щось додам: багато корисні дає душі таке засмучення і сухість сер­ця або зменшення духовної радості та насолоди, коли приймаємо їх і переносимо зі смиренням та терпеливістю. І якщо б чоловік знав наперед, яку з цього можна взяти користь, то, звісно, не за­смучувався б тоді, коли б переживав такий стан. Він не вважав би, що ця гірка бідність внутрішніх духовних потіх є знаком Божого неблаговоління, а бачив би в ній діло особливої до себе Божої любові, й тому прийняв би це з радістю, як велику Його милість. Уже те є гідне втіхи, що подібні стани переживають переважно особи, які з особливою ревністю віддаються на служіння Богові та особливою увагою намагаються уникати всього, що може Його образити. І відчувають це не на початку свого навернення до Бога, а вже опісля, як багато попрацюють для Нього, коли досить очис­тять своє серце священною молитвою і сокрушенням, коли відчу­ють деяку духовну насолоду, теплоту та радість і коли внаслідок цього постановлять повністю посвятити себе Богові, й уже почнуть це діло. І не бачимо, щоб грішники й ті, які живуть у постійній су­єті, відчували щось подібне та піддавались таким спокусам. З цього чітко видно, що ця гіркота є чесною і дорогоцінною трапезою, до якої Бог запрошує своїх улюблених на частування, й хоч вона деко­ли не дуже приємна, але приносить нам багато користі, попри те, що цього не помічаємо, коли її їмо. Бо душа, перебуваючи в стані такої сухості, смакуючи цю гіркоту й страждаючи від таких спокус та помислів, одне згадування про які приводить в трепет, отруює серце та майже зовсім нищить внутрішнього чоловіка. Перебува­ючи в такому стані, вона вчиться не довіряти собі та не покладатися на свій добрий настрій, а набувати істинного смирення, якого так бажає від нас Бог. До цього вона запалюється шуканням теплішої до Бога любові, ретельнішої уваги до своїх помислів і сильнішої мужності для перенесення таких спокус без шкоди, й виходить з цієї боротьби зі «звичкою розрізняти добро від зла», як сказав св. Пав­ло (Євр. 5,14). Хоча душа, ще раз наголошую, не бачачи цих таєм­них плодів, бентежиться і втікає від згаданої гіркоти, оскільки не бажає навіть трохи побути без духовних утіх, і без них усяке інше духовне вправляння вважає даремно загубленим часом та безплід­ною працею.